Шкільна бібліотека
Любов до читання дарує перемоги!


Учень 3-Б класу школи №3-колегіуму, Гахун Дмитро, вкотре порадував рідну школу своїми перемогами. Ще до карантину він брав участь у змаганні  книжкових відеооглядів "Фабрика вражень-2020", який був організований на базі Черкаської обласної дитячої бібліотеки. Днями на платформі Zoom відбулася довгоочікувана онлайн-церемонія оголошення підсумків цього напруженого змагання. І наш Дмитрик потрапив до числа переможців і отримав запрошення на групову екскурсію до телестудії філії ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «Регіональна дирекція UA: ЧЕРКАСИ» та переміг у номінації «Переконливий оратор»! Шкільна родина пишається таким талановитим учнем.

Вчені довели, що читання художньої літератури – це прекрасний спосіб підтримувати і покращувати свій психологічний стан і здоров’я. А ще читання стимулює роботу мозку, поширює словниковий запас, поліпшує пам'ять, аналітичні здібності та концентрацію. Загалом, виявляється, що читання надзвичайно корисна річ! Тож, читайте – і будете здоровішими і щасливішими!

 Прес-центр школи №3-колегіуму

 
16.05.2020 - 125 років від дня народження письменника Тодося Осьмачки

Осьмачка Тодось Степанович

(16.05.1895 – 07.09.1962)

Тодось (Теодосій) Степанович Осьмачка – талановитий український письменник, якому випало жити і творити в нелегкі часи сталінських репресій, війни та голоду, пройти табори для переселенців, тюрми та психлікарні, пізнати на власному досвіді нелегке життя в еміграції (адже двадцять із 67-ми років він прожив на чужині). За кордоном були написані поетичні та прозові твори, які здобули Тодосю Степановичу славу видатного майстра західноєвропейської та заокеанської української діаспори і всієї України.

Народився Тодосій Осьмачка в с. Куцівка на Смілянщині у багатодітній сільській родині. Народжуючи Тодося, мати оглухла і лише через 20 років їй частково повернувся слух. У Тодосевій душі на все життя залишилося почуття глибокої провини за материне каліцтво. Батько відігравав особливу роль у його житті – у рукописі поеми «Поет» Осьмачка написав: «Присвячую пам’яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька, Степана Осьмачки».

Коли йому виповнилося дев’ять, вступив до першого класу місцевої церковно-приходської школи, та навчання давалося нелегко, адже викладали там російською мовою, що було незвичним для сільського україномовного хлопця. Не закінчивши парафіяльної, у 1907 р. перейшов до двокласної земської школи, але, за власними спогадами, учився погано, захоплювався пригодницькою літературою, казками та взагaлі багато читав.

По закінченні школи юнак деякий час працював писарем, самостійно готуючись до вступу у Черкаську учительську семінарію, але іспити не склав. Не маючи наміру відступати від задуманого, Тодось поїхав до Києва, де протягом шести місяців займався з репетитором, а в 1915 р. успішно склав іспит на звання земського вчителя.

Перший навчальний рік молодий педагог розпочав у земській школі села Білозір’я на Смілянщині, однак працював лише кілька місяців – у 1916 р. хлопця мобілізували до царської армії. Про ставлення юнака до війни яскраво свідчить його вірш «Дума солдата», написаний того ж року. За цей твір автор постав перед військово-польовим судом та потрапив до в’язниці, але після Лютневої революції Тодося звільнили.

Якийсь час Т. Осьмачка вчителював у школі села Носачеве, а наступного року повернувся до рідної домівки. У 1919 р. учительська спілка відправила Тодося Осьмачку в Харків на тримісячні курси з підroтовки інструкторів ддя системи робітничої освіти. Після навчання його призначили інструктором губернської наросвіти в м. Кременчук, але й на цій посаді він пробув недовго. У 1921 р. він вступив до Київського інституту народної освіти на літературно-лінгвістичний відділ.

У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації письменників («Аспис»), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки», яка згодом отримала назву «МАРС» («Майстерня революційного слова»), до якої входили Г. Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, В. Підмогильний.

У 1922 році виходить його перша збірка поезій «Круча». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. Письменницький дебют Осьмачки відразу ж привернув увагу критики, «Круча» якось враз висунула Т. Осьмачку до ряду митців слова, що прийшли в українську літературу з власним баченням тодішніх соціальних проблем та оригінальним художнім мисленням.

Десь у 20-х роках Тодось Осьмачка знайомиться з Лесею Трохименко, низенькою чорнявкою з темно-карими очима, що приїхала з села Ясногородки на Київщині навчатися в медичному інституті, і в 1922 р. одружується з нею. Жили вони бідно. Ставши невдовзі лікарем та багато працюючи, дружина намагалася самостійно займатися утриманням сім’ї і таким чином дати можливість чоловікові-студенту цілковито віддатися навчанню. Це був єдиний час у його житті, коли він систематично і багато читав, майже всі вечори Тодось Осьмачка проводив у Всенародній бібліотеці. Зарплати дружини все ж не вистачало, тому в 1923 р. він полишив навчання і влаштувався вчителем до Київської залізничної школи № 3.

Наступного року в молодій сім’ї народився син Ігор, але подружнє життя було непростим і згодом не склалося. Пізніше Т. Осьмачка казатиме, що він ніколи не любив своєї дружини, а вона його любила дуже. «Я її і бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила», – говорив Т. Осьмачка не раз. Очевидно, вже тоді, у другій половині 20-х років, починалася його психічна хвороба. Одного разу поетові здалося, що хтось рився в його рукописах. Т. Осьмачка звинуватив дружину, що вона давала гепеушникам його вірші. Він кинувся до дружини і став її душити. Лесю Луківну врятували сусіди. Друзі влаштували поета до психіатричної лікарні, з якої він утік у рідну Куцівку. Ось так родинне життя молодого подружжя з маленьким сином на руках перетворилося на пекло. У 1930 році Осьмачки розлучилися. Йому на той час було 35, а Лесі 29 років.

1925 року виходить друга книжка поезій – «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Поет прагне образно простежити історичний шлях України – пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік і як буде стелитися доля українського народу. Його огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які принишкли в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України. Кривавий знак уявляється йому в образі велетенської борони, що висить на небі на північ зубками і чекає нових жертв.

Наступною була збірка «Клекіт» – остання публікація довоєнного часу, яка засвідчила не тільки його незламну позицію, а й викликала невдоволення влади та привернула увагу каральних органів до особи поета. Осьмачка у цій збірці друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці працьовитого свого народу, котрий годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».

Рятуючись від репресій, Т. Осьмачка восени 1928 р. виїхав із Києва і пів року жив у свого дядька в с. Драганівка на Поділлі. Згодом митець повернувся, але почував себе вкрай деморалізованим хвилею судових процесів над українською інтелігенцією – Спілкою визволення України. А в 1930 р. заарештували за доносом і його. Хоча згодом Т. Осьмачку випустили, але звільнили з роботи в залізничній школі та позбавили квартири.

Утративши перших близьких друзів – Г. Косинку, Д. Фальківського, В. Підмогильного, – приголомшений митець вирішив будь-що дістати дозвіл для виїзду за кордон. Проте в тодішніх умовах це було неможливо і восени 1931 р. Т. Осьмачка знову приїхав до дядька та отримав місце вчителя української та російської мов у сільській школі. У той час письменник активно займається перекладами, особливо цікавлячись сонетами В. Шекспіра. Пізніше працював ще в кількох школах, але звідусюди його звільняли, не бажаючи тримати «неблагонадійного» працівника з «крамольними думками та переконаннями», аби не нажити проблем.

Початок тридцятих кривавих років став початком його безконечних блукань, страшних «дантових кіл». Тодось Степанович виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. 1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією. Арешти, допити, переховування в родичів, спроби перейти західний кордон, вивезення до Москви й ув’язнення в Бутирці, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні...

Т. Осьмачка казав, що в Радянській Україні йому немає чим дихати. Поета на три роки позбавили права проживання в прикордонній смузі. Т. Осьмачка повертається до Києва. Вдень працює в бібліотеці, пише, читає, перекладає Байрона, ночує в скверах, на цвинтарі, у підворітнях. Далі повертається до Куцівки, де його знову заарештовують.

Становище Т. Осьмачки пом’якшувало те, що майже всі свідки говорили про його психічну хворобу. Сам поет казав, що удавав із себе божевільного. Почалася серія психіатричних експертиз, які встановили, що пацієнт фізично виснажений, хворий легенями, має всі ознаки шизофренії і потребує спеціального стаціонарного лікування. Після лікування в Київській клініці, Осьмачка вирушає в Ленінград. «А потягло мене туди море, пароплави, – писав Т. Осьмачка. – Хотів утекти. Одного разу пощастило мені таки непомітно забратися на пароплав, що йшов у Фінляндію. Та перед відходом пароплава мене витягли і віддали міліції, а звідти після всяких перевірок відправили до психіатричної лікарні. О! У мене є добрий паспорт, прописаний в Ленінграді… У разі потреби показую паспорт з написом «психіатрична лікарня» – і зразу відпускають…».

Після Ленінграду Т. Осьмачка знову вирушає на захід з надією перейти кордон. У травні 1939 р. його вкотре заарештовано. В’язниця і знову лікарня. Чи насправді він був нервово хворим, чи тільки вдавав це, щоб уникнути репресій, наразі достеменно невідомо. Важке життя, поневіряння, арешт і загибель на засланні друзів, неможливість нормально працювати, постійні переслідування вплинули на його характер, емоційний та психічний стани здоров’я.

Митець пробув у лікарні аж до 1941 р., коли ж розпочалася війна і гітлерівські війська захопили Київ, пацієнти Кирилівської лікарні розбіглися, хто куди. Тодось Степанович вирушив до рідного села, де йому вдалося знайти роботу в школі та знову оселитися в сестри.

Не полишав він і літературної діяльності, працюючи тепер над романом. Але на початку 1942 р. окупаційна німецька влада школи позакривала, тож письменник вирішив будь-що дістатися Галичини та вкотре спробувати перетнути кордон. На початку квітня Львів облетіла звістка: до міста прибув Тодось Осьмачка. Тут його захоплено вітали, для місцевої української інтелігенції це була видатна подія. Уже 12 квітня поет виступив на першому авторському вечорі, організованому Літературно-мистецьким клубом, де прочитав нові вірші та «Думу про Зінька Самгородського». Другий виступ відбувся за два тижні. На ньому письменник читав уривки з поетичного роману «Чичка Свирид», згодом відомого під назвою «Поет». Він не раз наголошував на тому, що ця «скорботна книга» є своєрідним ключем до пізнання внутрішнього драматизму і власної долі, і долі народу, від якого поета було відірвано шаленими вирами історії. У 1947р. поема на 23 пісні вийде в світ.

У Львові 1943 р. побачила світ його збірка поезій «Сучасникам». Т. Осьмачка отримує за неї літературну премію Спілки українських письменників і вперше їде лікуватися на курорт у знамениту Криницю. Під час лікування в Криниці у 1942 році в житті Тодося Осьмачки з’являється жінка, яка залишила чи не найбільший слід у його душі. Йосифа Вітер – ігуменя монастиря Сестер Студиток, яка дивом вціліла після тюрми НКВС.

1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» – першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Навесні 1944 р., не бачачи майбутнього для творчості в Радянській Україні, він остаточно вирішив емігрувати, хоч і сумно було лишати рідну землю. Першим містом, яке його прийняло за межами України, була Прага, потім – Відень. Невдовзі, коли хвиля війни наблизилася і до австрійської землі, Т. Осьмачка виїхав до Баварії. Саме вона була пристановищем для багатьох письменників та митців, змушених залишити свою батьківщину. Центром об’єднання українських письменників еміграції став Мистецький український рух (МУР), до якого увійшли 26 митців, у тому числі й Т. Осьмачка.

Письменник через свій характер не міг довго жити на одному місці, і з Німеччини він вирушив до Америки. Але й тут його чекали поневіряння і нестатки, він миє підлогу на вокзалі в Пенсільванії, але довго не витримує і мандрує далі: Детройт, Чикаго, Міннеаполіс… У Торонто дописує свою повість з часів колективізації в Україні «План до двору». У наступні роки письменник змінив кілька місць проживання у пошуках роботи та умов для творчості. Тоді ж він працював над збіркою поезій «Китиці часу», яка вийшла в 1953 р. Книжка складалася з творів, написаних у еміграції протягом 1943–1948 рр.; можна вважати, що це ліричний щоденник стану поетової душі на чужині.

У 1954 році у Нью-Йорку з’являється ще одна збірка поезій – «Із-під світу».

У 1954 р. Тодось Степанович переїхав до Канади. В Едмонтоні він пише повість «Ротонда душогубців», за яку мріє отримати Нобелівську премію. Проте ці сподівання були марними. Т. Осьмачка впадає у затяжну депресію.

Він тікав від усіх, але найперше він утікав від себе, бо сам для себе був найбільшою небезпекою. На кожному кроці йому ввижалися підіслані вбивці. Тому він мав панічний страх перед їжею з чужих рук. Він міг голодувати цілими днями, але не взяти шматка хліба навіть у добре знайомих йому людей. І цього страху він не позбувся до кінця своїх днів. В останні роки життя його стан значно погіршився. Загалом фізично сильний і витривалий, психічно він ламався дедалі більше. Усе частішими ставали галюцинації, він казав, що у його кімнаті умонтовані підслуховуючі апарати, що читають людські думки. Голос із тих апаратів глумився з нього. Він часто міняв помешкання, бо вірив, що це робота більшовицьких агентів.

З Канади Т. Осьмачка знову повертається до США і потрапляє у психіатричну лікарню. Літературознавцю і другу Григорію Костюку він скаржиться, що його на відстані московські агенти б’ють електричним струмом. Т. Осьмачка втікає з лікарні. Він поспішає працювати, перекладає Шекспіра. За якийсь час опиняється в Німеччині. У Мюнхенському парку на лавці його знайшли вранці наприкінці травня 1961 року, він був спаралізований. Під головою замість подушки були рукописи, а біля лави – валіза з рукописами і книгами, це було все, що він мав у житті.

Поступово організм поета почав долати хворобу. Т. Осьмачка просить, щоб його хтось забрав додому. Друзі влаштували його в будинок для старих людей. Т. Осьмачка пише афоризми, збирається почати роман, але… 7 вересня 1962 року на 67-ому році життя Тодось Осьмачка помирає.

Пам’ять про поета жива і житиме у віках багатьох поколінь. Адже Тодось Осьмачка, котрий проніс через усе своє страдницьке життя незмінну любов до журливої України, повертається до нас у чудових творах, добрих спогадах, музейних експонатах. У Куцівці Смілянського району, де він народився, щорічно вшановують його пам’ять. У 2013 р. заснована літературна премія імені Тодося Осьмачки, яка присуджується за високохудожні твори, в яких зображено український національний характер, осмислено історичну долю України та її народу, втілено ідею національно-державної незалежності.

За інформацією КЗ "Обласна універсальна наукова бібліотека імені Тараса Шевченка" Черкаської обласної ради

 
Вітаємо з перемогою!

Щиро вітаємо переможця та лауреата ІІ(обласного) етапу Всеукраїнського конкурсу "Шкільна бібліотека-2020". Переможцем у номінації "Модель бібліотеки НУШ" - бібліотека школи №6, завідувач Куценко С.Л.. Бажаємо перемоги у ІІІ етапі Конкурсу.

Лауреатом у номінації "Медіакультура в бібліотечному просторі"- бібліотека школи №10, завідувач Чорноморець В.М.. Бажаємо майбутніх перемог!

   підстава:(наказ УОН ЧОДА від 13.04.2020 №83)

 Прес-центр методичного кабінету

 
23 квітня - Всесвітній день книги і авторського права
Щоб підготувати людину духовно
до самостійного життя,
треба ввести її у світ книг.

Сухомлинський В. О.

      У квітні 1995 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО заснувала Всесвітній день книги і авторського права, який щорічно відзначається з 1996 року. Це данина поваги до книг та авторів. Головна мета свята – привернути увагу державних органів і читачів до книг як джерела отримання знань, мати доступ до духовних і матеріальних цінностей, розуміння краси і творчих досягнень людини. Адже книги – це вікно у світ культурного розмаїття, це міст, що з'єднує різні цивілізації у часі й просторі.

ЮНЕСКО обрала цю дату з огляду на її символічність для світової літератури. Причиною вибору саме цієї дати послужило те, що багато відомих письменників народились або померли 23 квітня. Наприклад, М. Сервантес, В. Шекспір, Л. Вега, М. Дрюон, М. Валеджо, В. Набоков… Сьогодні Всесвітній день книги святкують у 190 країнах світу.

Символічно день 23 квітня також був обраний завдяки традиції святкування Дня книги у Каталонії, де у День Святого Георга дарували троянду за кожну куплену книжку. Цього дня також прийнято було дарувати книгу близьким людям, тим, кого любиш.

Цього дня проводяться зустрічі з авторами, читання уривків із улюблених книг, різноманітні конкурси, акції на захист книги, фестивалі читання, розпродаж книг тощо. Деякі країни з нагоди цієї дати видають одне з найпопулярніших видань і роздають його безкоштовно.

В усьому світі цього дня купують, дарують, читають книжки. До речі, на батьківщині Сервантеса цю дату святкують конкурсом – безперервним читанням «Дон Кіхота». Читці змінюють один одного протягом 48 годин.

Кожного року за ініціативою ЮНЕСКО обирається Всесвітня столиця книги. Такими вже були Мадрид, Александрія, Нью-Делі, Антверпен, Монреаль, Турин, Богота, Амстердам, Бейрут, Любляна, Буенос-Айрес, Єреван. В 2013р. таїландська столиця Бангкок названа «очільником» світової книгоіндустрії тобто упродовж року вона вважатиметься Всесвітньою столицею книги. Вибір книжкових столиць – частина зусиль ЮНЕСКО з популяризації книг і читання.

Книга на сучасному етапі розвитку цивілізації залишається одним із найефективніших інструментів передачі інформації з усіх сфер людської діяльності. Писемність завжди була головним чинником у культурі кожного народу, відігравала провідну роль у його духовному розвитку, тісно поєднувала покоління. Книги покликані служити людям, а краса і мудрість, відтворена у друкованих рядках, неодмінно має стати на заваді жорстокості, несправедливості й насиллю, врятувати наш неповторний світ.

Щиро вітаємо всіх шанувальників книги, усіх тих, хто шанує й розвиває друковане слово, із Всесвітнім днем книги і авторського права!


                                                            Прес-центр методичного кабінету

 
У бібліотеку за новими враженнями

 










Хто з нас не читав веселих творів чудового дитячого письменника Всеволода Нестайка, не захоплювався його яскравими персонажами,  фірмовим авторським гумором, а також повчальними історіями? Учні четвертого і п’ятого класів школи №3-колегіуму мали змогу ще раз зануритися у світ незвичайних і карколомних пригод своїх однолітків, відвідавши цікавий захід у міській дитячій бібліотеці, присвячений 90-річчю видатного письменника. Діти із задоволенням переглянули фільм про Всеволода Нестайка, взяли участь у вікторині за його творами, цікавій грі «Відгадай» і слухали чудових маленьких артистів, які інсценізували найцікавіші уривки з трилогії «Тореадори з Васюківки». А ще четвертокласники заспівали веселу жартівливу пісеньку та продемонстрували свої  ілюстрації до творів улюбленого письменника.

 Ольга Бурська,

класовод 4-Б класу школи №3-колегіуму

 
21 лютого - Міжнародний день рідної мови


Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в своїй душі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб - МОВА.


Недарма говориться, що без усякої іншої науки ще можна обійтися, а без знання рідної мови обійтися не можна. І це справді так. Людина, яка не хоче знати рідної мови, руйнує те, що повинно стати фундаментом її особистості.

21 лютого ми святкуємо Міжнародний день рідної мови. Цю дату визначено на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, яка наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.

Саме ми, заради прийдешніх поколінь, повинні зберігати і шанувати мову, як це робили наші славні предки. Тож, як писав Максим Рильський: «...Як парость виноградної лози плекаймо мову...». Любімо свою рідну мову, бо з нею наше майбутнє і майбутнє України!

Міжнародний день рідної мови був встановлений з метою вшанування пам'яті загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів-демонстрантів.

Генеральна конференція ЮНЕСКО проголосила, що щорічно, починаючи з лютого 2000 року, відзначатиметься Міжнародний день рідної мови.

Відзначенням цього дня ЮНЕСКО хотіло привернути світову прогресивну спільноту до безправного становища багатьох поневолених народів, у яких гнобителі намагаються відібрати рідну мову. Проте саме вона є основною ознакою нації, бо формує національний менталітет, є живим свідком історії народу, зберігає його культурні здобутки, є визначальним чинником життя людини і суспільства.

Зараз у світі люди говорять на 6 000 мов, і приблизно половина з них під загрозою зникнення.

В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню російської, інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне роозпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.

 
До Дня пам’яті Героїв Крут

29 січня 1918 року відбулася подія, яка стала одночасно трагічною та героїчною сторінкою в історії Української революції 1917-1921 років. На залізничній станції Крути під Бахмачем, що на Чернігівщині, студенти-добровольці Українського народного університету, Київського університету імені Святого Володимира, учні старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії та невеликий загін Вільного Козацтва зійшлися у двобої з більшовицькими частинами, надісланими із Ставки Верховного головнокомандування в Могильові для приборкання українського руху.

Результати бою були передбачуваними, оскільки необстріляна молодь не могла протистояти добровільним загонам загартованих світовою війною фронтовиків та матросів. Інших військ Українська Центральна Рада на той час не мала. Ціною свого життя юні добровольці зупинили наступ противника на два дні, що перешкодило більшовикам відразу захопити місто, підписати мирний договір з Німеччиною і її союзниками.

В тому бою загинуло 250 українських студентів та гімназистів, 10 старшин, 32 юнаки потрапили в полон і були закатовані російськими солдатами. Тіла 30-ти героїв Крут були перепоховані в березні 1918 року на Аскольдовій могилі. У 2006 році на місці бою було відкрито меморіал.

Трагедія під Крутами знайшла палкий відгук у серцях свідомих громадян України і далеко за її межами. Відомі поети, прозаїки, публіцисти С.Єфремов, Л.Старицька – Черняхівська, Д.Дорошенко та інші опублікували щирі і зворушливі статті у вільній пресі про героїчну загибель юних бійців за волю.. Так, Л.Старицька – Черняхівська у статті “Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами” писала: “Для нас могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром”.                

Вражені трагедією під Крутами, похоронами жертв більшовицького терору, Павло Тичина, Олександр Олесь, Уляна Кравченко, Валер’ян Поліщук та інші вилили свій біль, створивши проникливі поезії, присвячені пам’яті загиблих.

                       “На Аскольдовій Могилі

                         Поховали їх...

                         Тридцять мучнів-українців

                         Славних, молодих...

                         На Аскольдовій Могилі

                         Український цвіт!...

                         По кривавій по дорозі

                         Нам іти у світ.

                         На кого посміла знятись

                         Зрадника рука?

                         Квітне сонце, грає вітер

                         І Дніпро-ріка...

                         На кого завзявся Каїн ?

                         Боже, покарай!...

                         Понад все вони любили

                         Свій коханий край.

                         Вмерли в Новім Заповіті

                         З славою святих...

                         На Аскольдовій Могилі

                         Поховали їх..."

П.Тичина “Пам’яті тридцяти”

У пам’яті поколінь назавжди залишиться подвиг студентів, що полягли під Крутами в боротьбі за вільну Україну.

 Олійник Г.М., методист з бібліотечних фондів


 
«ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець»

Хвилинка для роздумів

Календар свят та подій

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

А за віконечком у нас...

Освітяночка

Банер


Бібліотечному фахівцю

Банер

Професор Крейд

Банер

© Управління освіти, молоді та спорту Смілянської міської ради, 2014 р. Розроблено в dioscur.