Управління освіти, молоді та спорту Смілянської міської ради

Проблема попередження насильства над дітьми залишається актуальною, незважаючи на те, що на законодавчому рівні будь-які прояви насильства по відношенню до дитини, зокрема фізичне покарання, заборонені. Держава визнає, що насильство над дітьми трапляється у різних сферах життя – вдома, при контакті з представниками правоохоронних органів, у закладах освіти.

Спробуємо визначити критерії насильства в освітньому процесі та віднайти шляхи до його профілактики.

Безумовно, педагог під час освітнього процесу (свідомо чи несвідомо) здійснює психологічний вплив – він діє на психічний стан, відчуття, думки і вчинки дітей за допомогою психологічних засобів: вербальних або невербальних. Педагогічний вплив – форма здійснення функцій педагога, його діяльність в єдиному процесі соціальної взаємодії, що приводить до зміни яких-небудь особливостей індивідуальності вихованця, його поведінки і свідомості, формуючи у нього певні знання, навички та уміння. Однак дискусійним залишається питання про міру педагогічного впливу на вихованців.

Існують різні методи впливу особистості педагога на дитину: навіювання, переконання, примушення, зараження, прохання, пробудження імпульсу до наслідування, деструктивна критика, ігнорування, формування до прихильності, маніпуляція.

Для дитини в першу чергу батьки, а далі вихователь, вчитель є носіями соціальних зразків поведінки, тобто від них переймаються не зовнішні звички, а властиве їм ставлення до інших людей.

Ефективність педагогічного впливу залежить від безлічі чинників, основними з яких є:

• рівень авторитету педагога і ступінь розвитку його характерологічних якостей (волі, емоційності, інтелекту і т.д.);
• особливості психофізіологічного стану дитини (фізичне стомлення, хворобливий стан і т.д.);
• характерологічні особливості особистості дитини (вразливість, наочно-образний характер мислення, слабий розвиток критичних здібностей і логічного мислення, відсутність критичних поглядів і переконань, пасивність, слабкість волі, характеру і т.д.);
• ступінь узгодженості методів дії педагога з поведінковими настановами особи дитини.

З усього сказаного вище можна зробити висновок, що здійснення педагогічного впливу є одною з основних функцій педагога. Формування якісного особистісного розвитку, вольової та моральної сфери дитини можливе лише за умови здійснення педагогічного тиску. Міра формуючого тиску для кожної дитини визначається індивідуально. Професійна майстерність педагога полягає у визначенні цієї міри. Однак провідними або базовими тут стають морально-етичні якості особистості самого дорослого.

Конфліктна педагогічна субкультура має дуже великий арсенал своїх прийомів і складає для багатьох педагогів своєрідне мистецтво і те, що хочеться назвати їх другим «Я». Вкажемо на деякі найбільш поширені з цих засобів, характерні для педагогічного спілкування:

-         перебільшення, наприклад, «я би на твоєму місці крізь землю провалилась», «від тебе вся школа плаче», «я би згоріла від сорому» тощо.

-         негативні узагальнення, які найчастіше здійснюються за допомогою таких виразів, як «ти ніколи…», «ти завжди…», «вічно ти…», «скільки можна!», «та коли вже ти…»

-         загрозливі звороти типу «спробуйте мені тільки не зробити», «не дай бог ви ще раз…» тощо.

-         іронічні вирази та інтонації.

-         перекривляння слів, інтонації, міміки учнів. Воно завжди зображує певний відхід його об’єкту від нормальності і сприймається останнім як прояв зневаги.

-         переривання учнів в розмові. Це взагалі один з найпоширеніших дефектів педагогічного спілкування, який постійно зустрічається при будь-яких загостреннях розмови.

-         звинувачувальні підтексти, наприклад, «чи не здається тобі…», «чи не час тобі вже…», «може ти вже, в решті решт…» тощо. В цих підтекстах повідомляється, що це вже не перший раз, є уїдливим натяком.

-         ведення діалогу у стилі сварки. Це одна з головних ознак конфліктної субкультури. Будь-яка трохи загострена розмова ведеться сварливим тоном із застосуванням тих виразів, які надають діалогу характер конфлікту, наприклад, «ти диви…», «ще чого!», «як би не так!», «а ти як собі думав!», «бач, чого захотів!» тощо.

-         «Прибудови зверху», тобто демонстрація педагогом зверхності, власних переваг в тій чи іншій формі. Це вказівки на явні слабкі місця учнів, що робляться в іронічній, принизливій формі.

Всі ці прояви є психологічним насильством тому, що вони утримують примус з елементами агресії (нормальна педагогічна техніка теж утримує нав’язування педагогічної волі, але шляхом переконання, навіювання, організації тощо), а прихованим насильством його робить те, що воно не усвідомлюється як таке педагогами, вважаючись ними елементом нормальної, припустимої педагогічної техніки. Діти часто також не бачать в цьому нічого особливого, бо вони й у батьків зустрічають таку ж комунікативну техніку, але все ж таки страждають від них і, головне - наслідують їх у своєму спілкуванні і передають наступним поколінням.

Провідним принципом конфліктної субкультури є те, що по аналогії з юридичною презумпцією невинуватості можна назвати презумпцією винуватості: все сумнівне, незрозуміле або неприємне в поведінці співрозмовника трактується не на його користь. Інший принцип заслуговує назви принципу сили і полягає в тому, що у випадку непорозумінь застосовуються всі можливі засоби для якомога переконливішої перемоги над опонентом, тобто звинувачення висуваються з перебільшенням, «про запас».

Соціально-психологічна взаємодія з метою соціалізації нового покоління та здійснення функцій управління містить велику питому вагу психологічного впливу. Проте, психологічний вплив буває конструктивним і деструктивним. Дії, спрямовані на зміну природного когнітивно-емоційного балансу, примушують людей підвищувати планку рівня домагань, порушують енергетичний обмін, що приводить до руйнування природного устрою життя і емоційних зв’язків, а значить, є насильницькими та деструктивними.

До індикаторів психологічного насильства, можна віднести принизливі фрази з боку дорослого, навіювання пригнічуючих емоційних станів, тривожності та страхів, провини, дії, спрямовані на зниження самооцінки та порушення соціальної адаптації, формування комплексу неповноцінності, душевні страждання, викликані названими чинниками.

Ознаками такого насильства над дітьми можуть слугувати: замкнутість, демонстрація повної відсутності страху, неврівноважена поведінка, агресивність, схильність до нищення й насильства, уповільнене мовлення, нездатність вчитися, надто висока зрілість та відповідальність у порівнянні зі звичайними для цього віку, уникання однолітків, бажання гратися лише з меншими дітьми, занизька самооцінка, тривожність.

Сутність процесу профілактики психологічного насильства у закладах освіти складає природовідповідність навчання і виховання. Необхідно зробити так, щоб дорослому та дитині було комфортно в освітньому закладі, щоб ні той, ні інший не витрачали душевних сил на подолання страху та роздратування. Дитина навчається не лише для отримання знань вмінь та навичок. Вона ще розв’язує важливу задачу накопичення соціального досвіду. Педагог, усвідомлює він це чи ні, виступає еталоном соціального функціонування для вихованців. Зверхня поведінка вчителя, з одного боку, засуджується учнями, а з другого – засвоюється. Вчитель повинен усвідомлювати наявність феномену психологічного насильства, повинен знати про це, повинен бути попередженим про заборону на такі дії.

Волошина Ю., керівник Центру практичної психології та соціальної роботи