Управління освіти, молоді та спорту Смілянської міської ради

   Слово «конфлікт» викликає у багатьох відверто негативні асоціації. Існують стереотипи: конфліктувати страшно, погано, боляче. Та з іншого боку, конфлікт є виявленням накопиченого невдоволення та напруження і життя без конфліктів — це ілюзія. Слід зрозуміти, що конфлікт — це природно. Негативні почуття — це такі самі почуття, як і позитивні, які існують, накопичуються, які потрібно проявляти. Якщо ми не виявляємо відкрито своїх почуттів або робимо вигляд, що не помічаємо їх, це ще не означає, що вони кудись зникають. Вони залишаються «всередині» і починають «виявлятися» іншими способами.

Процесуальна сторона конфлікту, його динаміка є зміною декількох послідовних стадій: від стадії потенційного конфлікту – до його розв'язання. Перша стадія – стадія потенційного конфлікту, коли об'єктивна передумова конфлікту вже виникла, але вона до певного часу ще не усвідомлюється учасниками. Наступна стадія – стадія усвідомлення учасниками конфліктної ситуації. Остання – стадія конфліктної поведінки, власне конфлікт, або криза.

Якщо розглядати конфлікт у взаємодії «дитина – педагог – батьки», то можна виділити основні категорії, що до конфліктів більш схильні. Учасниками конфліктних ситуацій серед дітей найчастіше можуть бути:

- благополучні діти, якими гіперопікуються, через що вони нерідко стають егоцентричними. «Кумир сім’ї» звик усе отримувати на першу вимогу, тому часом не враховує бажання інших. Та якщо вдома батьки, бабусі, дідусі йому потурали та поступалися, то в колективі він зіштовхується з жорстким опором і просто не знає, як поводитися;

- діти з неповних чи неблагополучних сімей. Тут конфлікти — норма життя, і дитина змалечку зорієнтована на них;

- діти, які відчувають на собі так зване «батьківське програмування». Дорослі повсякчас диктують їм цілі, яких вони мають досягти: бути завжди ввічливим, стати відмінником, одержати золоту медаль тощо. Дитина змушена відповідати цим вимогам, тому адаптує власну поведінку до чужих очікувань. У результаті відсутні творчість, ініціатива.

У кожному з цих випадків дитина ризикує бути неприйнятою в колективі, не вписатися в товариство однолітків. А надалі це може призвести до конфліктної поведінки.

Суб'єктивними умовами підвищеної конфліктності педагога є його індивідуально-психологічні особливості, психологічний клімат у сім'ї, взаємини з оточуючими, індивідуальний стиль поведінки, загальні умови школи тощо. До найпоширеніших причин виникнення педагогічних конфліктів у взаємодії “педагог — дитина”, “вчитель — учень” належать:

- нездатність учителя (вихователя) прогнозувати на уроці (занятті) поведінку учнів (дітей). Несподіваність їх вчинків часто порушує запланований перебіг навчально-виховного процесу, викликає в педагога роздратування та прагнення будь-якими засобами повернути ситуацію в заплановане русло;

- прагнення педагога будь-якими засобами зберегти свій соціальний статус за рахунок зниження статусу дитини;

-  оцінювання вчителем не окремого вчинку дитини, а його особистості;

- нездатність до самоконтролю (роздратованість, знервованість, нетактовність, грубість, самовдоволеність, безпорадність та ін.).

Кожна помилка педагога при вирішенні конфліктів травмує особистість дитини, вселяє недовіру до нього, порушує систему взаємин. У педагога виникає глибокий стресовий стан, незадоволення своєю працею.
Причиною виникнення конфліктів між педагогічними працівниками найчастіше стають фахові питання або особистісна несумісність.

Існують типові способи подолання конфліктів:

• суперництво – це реалізація власних інтересів,
• пристосування – означає прагнення зберегти або налагодити сприятливі відносини, забезпечити інтереси інших, погоджуючись з їх вимогами,
• компроміс – припускає прагнення врегулювати розбіжності, поступаючись в чомусь в обмін на поступки другого, пошук середніх рішень, коли ніхто багато не втрачає, але і багато не виграє, внаслідок чого інтереси обох сторін повністю не задовольняються;
• відхід, уникнення – це прагнення не брати відповідальність за ухвалення рішень, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вийти з ситуації не поступаючись, але і не наполягаючи на своєму;
• співпраця – виявляється в пошуку рішень, що повністю задовольняють інтереси обох сторін, коли ініціатива, відповідальність і виконання розподіляються по взаємній згоді.

Як же правильно виявити свої почуття і не поглибити конфлікт?

Ключовий підхід полягає у використанні «Я-висловів». Варто повідомляти інформацію про свої почуття, потреби або оцінки без зневаги та осуду. Ви говорите про те, чого Ви хочете, що Вам необхідно або що Ви думаєте, а не про те, що треба робити або говорити іншому. Ви обстоюєте свої інтереси, але при цьому не чините тиску на іншу людину. Людина не буде почуватися припертою до стіни, в неї не буде потреби захищатися і, як наслідок, входити у конфлікт або загострювати й «Я-вислови» просто починаються із займенника «Я» і передають ваші власні почуття або реакцію. «Ти-вислови» передають звинувачення й оцінку, що змушує людину захищатися і провокує її до агресій. Безумовно, конфлікт стане більш конструктивним, якщо використовувати прості правила поведінки в конфліктній ситуації — не перебивати, не підвищувати голосу, слухати партнера. Але чомусь, коли нас поглинають емоції, ми — такі гарні, добрі, інтелігентні люди, починаємо кричати, перебивати одне одного, згадувати старі помилки і робити все навпаки. Що ми намагаємося один одному довести? Ми хочемо вирішити питання: «хто правий, хто винний?» А що коли підійти до конфлікту, наперед відмовившись від цього запитання, просто не шукати винних і переможених.

 Підготувала Волошина Ю.С., завідувач ЦППСР